Здивування викликає той факт, що,
попри існування досить обширної літератури, присвяченої різним аспектам діяльності Данила Романовича, дослідники
не звернули уваги на проблему релігійності
цього визначного володаря. Очевидно, насамперед стан збереження
джерел не дає змоги висловлюватися про віру князя і короля Русі. Можна, однак, віднайти
досить немало інформації про його релігійність у широкому культурному і суспільному контексті, а насамперед того, кого з
небожителів виділяв особливим шануванням і в який спосіб це висловлював.
Аналіз джерельних переказів, насамперед Галицько-Волинського літопису, вказує, що
Данило, коли йдеться про форми шанування,
не виділявся серед інших сучасних Рюриковичів, причому привертає увагу імпонуюча фундаторська діяльність, пов’язана насамперед з
розбудовою нової резиденції/столиці. З іншого
боку, його відзначав якнайвиразніше прагматичний стосунок до релігії, на що могло
мати вплив виховання як у традиції Східної, так і Західної Церкви. Данило міг, зокрема, в
спосіб іноді навіть просто брутальний домагатися прерогативи влади щодо духовенства.
Дивує також факт, що в його некролозі
немає рис, пов’язаних з наголошенням релігійності, що, навпаки, досить активно наголошено в некролозі Василька Романовича та
апології Володимира Васильковича. На нашу думку, це досить вимовне і вказує, що в очах
оточення Данило не належав до володарів особливо релігійних.
Despite the existence of the vast literature devoted to this outstanding Rus ruler, the
question of his religion was never raised as a separate issue. The writings dealing with the
elder Romanovich approach to religious matters
focused on such issues as relations with the papacy, and therefore automatically – the
case of “union” and coronation of the king, the
organization of the Orthodox Halych-Volyn Rus or the ruler relationships with the Patriarch
Kirill. These are probably the main topics of interest to researchers, but of course we can
also find some other. Our study showed that Daniel was characterized
by certain openness and flexibility
in relation to religious institutions and their people. He did not have any missionary zeal in
relations with the heathens. However, the elder Romanovich in a blunt manner enforced the
prerogatives of the princely rule in relation to the clergy. His piety was very practical. For Daniel
and his close ones God and the saints performed
the roles of carers and helpers. Apart for the realm of rituals the Rus
prince and king’s approach to the duties of a Christian was characterized by foundational
activities, which – as we know – were very impressive. Yet, quite clearly, Daniel, despite the fact
that he was held in great esteem by his contemporaries, could not be regarded as a religious
man, which was eloquently expressed in the form of the posthumous apology.
