Перші з’їзди візантиністів та українська наука (до сторіччя Першого Міжнародного Конгресу візантійських студій)

Abstract

Мета роботи – дослідити участь та сприйняття українськими дослідниками перших міжнародних зібрань фахівців у царині візантинознавства. У статті використовуються як загальнонаукові методи дослідження, так і спеціально-історичні, зокрема інструментарій, притаманний історико-генетичному та історико-порівняльному методам. Особлива увага приділяється актуальній в історіографії тенденції розглядати інтернаціональні наукові зібрання візантиністів міжвоєнного періоду також крізь призму використання з політично-репрезентаційними цілями. Основна новизна дослідження має два виміри. Насамперед з’ясовано, що Перший (1924 р.), бухарестський, форум візантійських студій надав організаторам опосередковані можливості легалізувати зокрема анексію Румунією земель, населених переважно українським етносом. По-друге, уточнено низку обставин нереалізованих із різних причин спроб українських дослідників долучитися до перших конгресів та з’ясовано окремі аспекти фактичної участі трьох вітчизняних візантиністів у роботі цих форумів. Висновки. Українські візантиністи уважно слідкували за реалізацією ідеї конгресових зібрань, намагались потрапити на белградський форум. Повноцінно долучитися до роботи міжнародної спільноти візантиністів вдалося у сер. 1930-х рр. у Софії та Римі. І. Свєнціцький, Й. Скрутень та В. Залозецький засвідчили різноплановість їхніх наукових зацікавлень. Також керівник Національного музею відзначився активною діяльністю, яку можна означити в категоріях протодипломатії. Українські делегати, і навіть науковці, які не змогли потрапити на конгреси, активно поширювали серед української громадськості інформацію про форуми, популяризували їх, а отже, й візантиністику як важливу для вітчизняної науки галузь гуманітаристики.

The purpose of the work is to highlight the reception by Ukrainian researchers of the first international gatherings of specialists in the field of Byzantine studies and their participation in the mentioned congresses. The general scientific research methods as well as special historical ones, in particular, tools inherent in historical-genetic and historical-comparative methods are used in the article. Special attention is paid to the current trend in historiography to consider the international scientific gatherings of Byzantinists of the interwar period also through the prism of their use for political and representational purposes. The main novelty of the study has two dimensions. First, it was found that the First (1924) congress of Byzantine studies in Bucharest provided indirect opportunities to legalize, in particular, the annexation of lands inhabited mainly by the Ukrainian ethnic group by Romania. Secondly, a number of circumstances of unrealized for various reasons attempts of Ukrainian researchers to join the first congresses have been specified, and certain aspects of the actual participation of three domestic Byzantinists in the work of these forums have been clarified. Conclusions. Ukrainian Byzantinists closely followed the implementation of the idea of congress meetings, tried to get to the Belgrade forum. It was possible to fully participate in the work of the international Byzantine community in the middle of 1930s in Sofia and Rome. I. Svientsitskyi, Y. Skruten and V. Zalozetskyi testified to the diversity of their scientific interests. Also, the head of the National museum distinguished himself by his intensive activity, which can be defined in the categories of protodiplomacy. Ukrainian delegates, and even scientists who could not make it to the congresses, actively disseminated information about the forums among the Ukrainian public, popularized them, and therefore Byzantine studies as a field of humanities important for national science.