Богослужбові запозичення у творчості Кирила Туровського

Abstract

Стаття присвячена значенню богослужбових запозичень у світлі текстуальної спорідненості проповіді та гімнографії. У словах Кирила Туровського запозичення стають свого роду письменницьким прийомом, і це твердження та докладний розгляд указаного прийому на багатьох прикладах складають наукову новизну дослідження. Богослужіння для Кирила Туровського та його послідовників стає взірцем того, як треба розуміти церковні свята та біблійні події, як шукати в Біблії та богослужінні орієнтири для розуміння дійсності – і це розуміння відбито в проповідях Кирила. Методи, використані під час написання роботи, – порівняльний та ґерменевтичний. На прикладі кількох слів Кирила Туровського авторка розглядає, як відбувається робота з тріодним текстом. Наприклад, починаючи проповідь, свт. Кирило звертається насамперед до пророцтв, але використовує лише ті фрагменти Старого Завіту, які обігруються в богослужбовому тексті: якщо на свято не належить читання паремії, ця складова проповіді опускається. Аналіз безпосередніх запозичень – ремінісценцій зі святкових стихир – показує, що автор співвідносить порядок виконання віршів у храмі з порядком запозичення віршів в урочистому слові, уподібнюючи свій твір до богослужбового тексту. Кирило Туровський, як правило, наводить богослужбовий текст не дослівно: він або близько переказує його, або з’єднує та переплітає уривки з різних текстів, або розширює цитований текст за допомогою ампліфікації. Найчастіше оратор запозичує зі стихир – наймузичніших складових богослужбового твору. Богослужбові вірші нерідко є ритмоутворювальним джерелом проповіді. Використовуючи найбільш глибокі та змістовні стихири богослужб, Кирило Туровський вдається й до богословського аналізу тієї чи іншої євангельської події, що яскравіше за все відображено в проповіді на четверту неділю по Пасці. Висновки: запозичення із богослужбових текстів стали помітною рисою стилю «плетіння словес». Літературне джерело цієї манери письма, що актуалізує асоціативну пам’ять слухача, міститься в самій природі богослужбових текстів, генетично пов’язаних із проповіддю з найдавніших часів.

The article considers the meaning of liturgical borrowings in the light of textual affinity of a sermon and hymnography. In Kirill of Turov’s homilies, borrowings have become a kind of literary technique; this statement and a detailed examination of mentioned technique on numerous examples constitute a scientific novelty of current research. For Kirill of Turov and his followers, liturgy becomes a model of how to understand church holidays and evangelic events, how to seek landmarks in the Bible to understand reality – and this understanding is reflected in Kirill’s sermons. The methods used in this paper are comparative and hermeneutic ones. On example of a few Kirill of Turov’s homilies, the author examines how Triodion text is handled. For instance, starting the sermon, St. Kirill primarily turns to the prophecies, but uses only those Old Testament fragments that are played in the liturgical text: if a paremia reading is not a part of a holiday, this sermon component is omitted. The analysis of direct borrowings – reminiscences from festive stichera – shows the preacher correlates the order of performing verses in a temple with the order of borrowing verses in a solemn homily, likening his opus to a liturgical text. Kirill of Turov usually does not quote this text verbatim: he either closely retells it, or connects and interweaves passages from different texts, or expands the quoted text via amplification. The orator oftentimes borrows from stichera as the most musical components of a liturgical opus. Hymnographic verses often serve as a rhythm-forming source for the sermon. Using the most profound and meaningful stichera, Kirill of Turov also resorts to theological analysis of a particular evangelic event, as most vividly illustrated in the sermon on the fourth Sunday after Easter. Conclusions: borrowings from liturgical texts have become a noticeable feature of “flowery style”. The literary source for this manner of writing actualizes a listener’s associative memory and is inherent in the very nature of liturgical texts genetically linked to sermons from ancient times.