In the twelfth century, rhetoric was one of the dominant elements of the Byzantine intellectual culture, and rhetorical education was an important lift for social mobility. The flourishing of rhetoric was associated with the social rise of the urban middle class, and that part of the Byzantine nobility, who was not connected with the imperial family. Rhetorical skills ensured promotion and protection on the service in the government and the church. Education was a privilege available only to the wealthy segments of society and provided the opportunity for career growth. Books have been relatively scarce and were mostly in private hands. The creation of the patriarchal schools in Constantinople made education accessible to a wider public. This period was characterized by the appointment to bishoprics not monks, but rather the clergy of the capital, who received the rhetorical training. The pupils of the capital’s schools formed a relatively close circle of intellectuals connected to each other in a personal network. The growth of significance of the episcopal authority in the province was followed by the spread of classical education in the province. Combined with the revival of interest towards the history of ancient Greek polis, this process seems to have contributed to the development of the local urban identity.
В XII в. риторика была одним из доминирующих элементов византийской интеллектуальной культуры, а риторическое образование — важным лифтом социальной мобильности. Расцвет риторики был связан с социальным возвышением городского среднего класса и той части византийской знати, которая не была связана с императорской семьей. Навыки риторики обеспечивали продвижение и покровительство на службе в государственном аппарате и в церкви. Образование было привилегией, доступной только состоятельным слоям общества и обеспечивавшей возможность карьерного роста. Книги были относительно редки и находились преимущественно в частных руках. Создание патриарших школ в Константинополе сделало образование доступным более широкому кругу лиц. Для этого периода было характерно назначение на епископские кафедры не монахов, а столичного духовенства, получившего риторическую подготовку. Воспитанники столичных школ образовывали сравнительно узкий круг связанных между собой интеллектуалов. Рост значения епископской власти на местах сопровождался распространением в провинции классического образования. В сочетании с возрождением интереса к античной истории греческих полисов, этот процесс по всей видимости внес вклад в развитие местного городского самосознания.
У XII в. риторика була однією з домінуючих елементів візантійської інтелектуальної культури, а риторична освіта — важливим ліфтом соціальної мобільності. Розквіт риторики був пов'язаний із соціальним піднесенням міського середнього класу і тієї частини візантійської знаті, яка не була пов'язана з імператорською родиною. Навички риторики забезпечували просування і заступництво на службі в державному апараті і в церкві. Освіта була привілеєм, доступним тільки заможним верствам суспільства і забезпечувала можливість кар'єрного росту. Книги були відносно рідкісні і перебували переважно у приватних руках. Створення патріарших шкіл у Константинополі зробило освіту доступною ширшому колу осіб. Для цього періоду характерне призначення на єпископські кафедри не ченців, а столичного духовенства, що отримав риторичну підготовку. Вихованці столичних шкіл утворювали порівняно вузьке коло пов'язаних між собою інтелектуалів. Зростання значення єпископської влади на місцях супроводжувався поширенням в провінції класичної освіти. У поєднанні з відродженням інтересу до античної історії грецьких полісів, цей процес по всій видимості вніс вклад у розвиток місцевого міського самосвідомості.
