У статті основну увагу приділено постаті Гільдебранда Гурлітта
(Hildebrand Gurlitt) і його ролі в нацистській торгівлі творами мистецтва. Історія життя й арт-діяльність Г. Гурлітта лише нещодавно
отримали оприлюднення й залишаються малодослідженими. Показано,
яким був особистий внесок Г. Гурлітта та інших «офіцерів культури» у
справу розвитку культурної складової Третього рейху, і як він відбивався
в цілісній картині, що віддзеркалювала епоху націонал-соціалізму.
З’ясовано, що завдячуючи своїй цілеспрямованості й міцним дружнім
зв’язкам з митцями, Г. Гурлітту до кінця 1920 рр. вдалося зібрати одну з
найкращих у Німеччині колекцій, на той час сучасних художників модерністів та експресіоністів, і стати фахівцем, затребуваним нацистською
владою. Проаналізовано випадок Гурлітта («найбільшу знахідку століття»), який у 2012 р. сколихнув Німеччину та мав широке відлуння в
різних країнах світу. Розкриваються причини того, що уряд Німеччини не
поспішав оприлюднювати інформацію щодо колекції Гурлітта. Наголошується, що відкриття доступу до колекції допомогло відшукати власників і нащадків, виявити злочинців і співучасників загарбницької політики нацистів.
The article is centered on Hildebrand Gurlitt’s figure and his role in the
Nazi’s trading in pieces of art. The documents of H. Gurlitt’s life history and
his art activities have just recently been publicized and remain poorly
researched. It was found that due to his purposefulness and strong friendly
relations with artists, H. Gurlitt, who managed to collect one of the best art
collections of the contemporary modernists and expressionists in Germany by
the late 1920s, became a professional sought after by the Nazi authorities.
Against the background of notorious German art historians, such as the special
representatives of Hitler appointed to create the collection of the Fuehrer’s
museum and planned museum in Linz Hans Posse and his successor from 1943
Hermann Voss, the chair of the Federal association of art and antiquities
dealers in Germany Adolf Weinmueller, who actively participated in the
persecution of Jewish art dealers, it was shown what was the personal
contribution of H. Gurlitt and other “cultural officers” to the development of
the Third Reich cultural component. Being the member of a special Ministry of
propaganda working group of art dealers, H. Gurlitt established connections
with branches of Western antique firms that worked in Germany and bought
from them secretly the works of “degenerative art”. In his turn he bought the
works from German collectors of Jewish descent; helped them, gave them
money and a chance to emigrate from Germany. The Reich Treasury received
millions of foreign exchange earnings from his activities. Revealing of Gurlitt
and other art dealers activities complements the holistic picture that represents
the National Socialism epoch.
Gurlitt’s case was also analyzed as “the greatest discovery of the
century”, when more than 1400 paintings were found in the ordinary rented
apartment of Cornelius Gurlitt, who was the son of Hildebrand Gurlitt, in
Munich in 2012. Emphasizing that the discovery stirred Germany and widely
resonated around the globe, the author reveals the reasons for which the
German Government held off disclosing the information about Gurlitt
collection. It is stressed that allowing open access to the collection helped in
finding owners and descendants, as well as identifying criminals and
accomplices of the Nazi expansionist policy.
