Метою статті є аналіз витоків національної політики більшовиків після їх
перемоги, її вимушеного й тимчасового характеру, еволюції процесів українізації
та їх трансформації в русло русифікації, придушення будь-яких проявів національного відродження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, науковості та об'єктивності, що допомогло досягти неупередженості
та достовірності під час тлумачення конкретних фактів, забезпечити комплексне дослідження проблеми. Наукова новизна статті полягає в тому, що використані в ній матеріали дозволяють по-новому підійти до оцінки нинішньої суспільно-політичної ситуації в Україні, краще зрозуміти витоки русифікаторської
політики керівництва колишнього СРСР, вимушений характер так званої «українізації» на теренах УСРР та в місцях проживання українців в інших республіках,
її причин та наслідків. Висновки. Захопивши владу в Україні, більшовики спочатку й слухати не хотіли про вживання й захист української мови. Але приблизно з
середини 1919 р. стало зрозуміло, що без врахування розмаху й сили українського
національного руху встановлення радянської влади в Україні неможливе. Тому
в Кремлі по-новому підійшли до тактики завоювання України. Мета зводилася
до того, щоб будувати комунізм у багатонаціональній країні й підпорядковувати обраній меті зусилля «місцевих людей». Саме на досягнення цієї мети й була
спрямована політика «коренізації», проголошена на ХІІ з'їзді РКП(б) у 1923 р.
Як показав подальший розвиток подій, «коренізація» по-українськи носила тимчасовий характер, і після досягнення поставленої мети будь-які прояви національного руху були жорстоко придушені. Більшовицьким керівництвом зроблено
все можливе, щоб етнічне відродження в Україні та регіонах Росії з компактним
українським населенням не переросло в національно-державне. Отже, реальні
факти підступної стратегії більшовиків у сфері національної політики 20-х – початку 30-х рр. наочно продемонстрували асиміляторські, русифікаторські тенденції московського керівництва.
The aim of the article is to analyse the origins of the national policy of the Bolsheviks
after their victory, its forced and temporary nature, the evolution of the processes of
Ukrainization and their transformation in the direction of Russification, the suppression
of any forms of national revival. The methodological basis of the study is the principles
of historicism, scientific content and objectivity, which helped to achieve impartiality
and reliability in the interpretation of specific facts, and to provide a comprehensive
study of the problem. The scientific novelty of the article is that the materials used
in it allow to adopt a new approach to assessing the current socio-political situation
in Ukraine and to better understand the origins of the Russification policy of the
former USSR, the forced nature of the so-called “Ukrainization” on the territory of the
Ukrainian SSR and in places of residence of Ukrainians in other republics, its causes
and consequences. Conclusions. Having seized power in Ukraine, at first the Bolsheviks
did not want to hear about the Ukrainian la nguage.But from about mid-1919 it became
clear that without taking into account the scope and strength of the Ukrainian national
movement, the establishment of Soviet power in Ukraine was impossible. Therefore, the
Kremlin took a new approach to the tactics of conquering Ukraine.The goal was to build
communism in a multinational country and to subordinate the efforts of “local people”
to the chosen goal. The policy of “Korenization” proclaimed at the 12th Congress of the
RussianCommunist Party (Bolsheviks) in 1923 was aimed at achieving this goal. Over
time, it had become clear that“Korenization” in Ukraine was temporary and after the
achievement of the set goal any manifestations of the national movement were brutally
suppressed. The Bolshevik leadership did everything possible to ensure that the ethnic
revival in Ukraine and the regions of Russia with a compact Ukrainian population did
not evolve into a national-state one. Thus, the real facts of the insidious strategy of the
Bolsheviks in the sphere of the national policy of the 1920s and early 1930s clearly
demonstrated the assimilation, Russification tendencies of the Moscow leadership.
